Гірка весна 1942 року

З весною 1942 року почалося ще гірше.
Почали зганяти молодь і відправляти в Німеччину. Крики, голосіння, прощання. Відправили одну партію, набирають слідуючу. Ось біжить по вулиці з голосінням Мар’їна мати, весь час вигукуючи: „Куди ж ви забираєте дитину, воно ж ще як билиночка..!” І дійсно, її Мар’я, моя подруга, була лише на два роки старша від мене. Вихристка побігла в управу добиватися правди. Там якраз був німець: „Юда? Ти єсть жид?” Більше вона звідти не повернулася, і тільки тепер мені мама пояснила, що вона єврейка, вийшла заміж за українця і вихристилася в нашу віру. Тому й звали її вихристкою. Мар’ю повезли на Німеччину, мати загинула, батько на фронті, а малий Тарас − невідомо, де дівся. Сім’ї не стало.
В поліцейську управу, яка знаходилася в нашому будинку, за стінкою, де до війни був клас, почали навідуватися партизани. Одної ночі розбудила нас дивна метушня і постріли за стіною. Потім стук в стіну: „Дем’янович, іди розберись тут в документах”. Партизани вважали батька своїм і поважали за спокійну витримку і розумну голову. Поліцаїв пристрелили, всі бумаги спалили, батько хотів з ними в ліс, але його залишили в селі. „Ти говори, що нічого не бачив, тільки чув стрілянину”. Не знаю, чи питали батька, чи ні, але через кілька днів зайшли в хату два поліцаї і тільки вимовили:
− Вона ще ж мала, чотирнадцять їй.
− Нічого, там виросте, − грубо хихикнув інший поліцай.
На протязі всієї ранньої весни, коли Дніпровські води підійшли до самого шкільного подвір’я, я спостерігла, як відправляли дівчат і хлопців на роботу в Німеччину. Тут же, біля школи, їх садили у гиляри (так звалися великі човни, збиті з дощок), і везли до Києва. То були старші дівчата і хлопці. Одного разу тільки побачила я серед них Бондаренка Михайла, свого однокласника. Він був старший мене, високий хлопчина, і тепер ішов сумний, з опущеною головою. Я довго дивилася йому вслід, дивилася, як садовили їх з торбинами в гиляру, і ще довго дивилася вслід відпливаючим човнам. Михайло був у класі головним заводієм серед хлопців і вчився на двійки. Але, не зважаючи на все, це був перший хлопець, який викликав у мене якісь дивні почуття. Я ніколи з ним не говорила, обминала при зустрічі на дорозі, у класі соромилась зустріти його очі, ніби він знав, що подобається мені. Не знаю, чи здогадувався він про це, але одного разу хлопці вихопили в нього з рук записку, адресовану мені, і віддали моїй мамі, яка була в нашому класі класним керівником. Дома після обіду я підслухала розмову мами з директором, який часто забігав до нас, бо наші сім’ї дружили. Мама розповідала йому про записку, і вони голосно сміялися, а мені було так соромно, що я думала, як я тепер піду в школу.
І от Михайла вже повезли, а тепер прийшла й моя черга. Мама мовчки збирала для мене якусь торбину, не плакала і не говорила. „Мамо, а чому ти не плачеш, тобі не жаль мене?” Мама якось страшно глянула на мене, але нічого не відповіла. Вона відправила слідом за мною батька в Київ, щоб він там десь пішов і добився, щоб мене вернули, бо таких як я ще не брали. І потім уже після війни мені мама розповідала, що коли батько повернувся сам і сказав, що нікуди його не пустили і ніхто його не слухав, мати лягла і цілий місяц хворіла та плакала. А нас погнали до Дніпра пішки, бо вода вже спала, і в гиляри нас садовили тільки на Дніпрі. Йшли ми мовчки, ніби на смерть, тією самою дорогою, якою щоліта ходили ми всією сім’єю до пароплава. Мама дуже любила поїздки і щоліта возила нас до Києва або до родичів. Це було для мене справжнім святом. З якою радістю бігла я боса цією дорогою, що губилася в зеленій траві. А на березі Дніпра, де приставав пароплав, не було ніякої пристані, навіть ніякої будки. Приходили ми сюди звечора, бо пароплав ходив один раз на добу і тільки вночі. Дорослі збирали в лозі хмиз і запалювали багаття. А я, набігаюсь боса по піску, такому чистому і сухому, що грузне аж до колін; а потім стою на березі і довго спостерігаю спокійний плин Дніпра. Він тоді мені здавався якимсь таємничим, величним, навіть казковим. Глибина відчувалася зразу ж біля кручі, вода була чорна і  в багатьох місцях біля берега кружляла в водовороті. А крутий берег поріс густо лозою та вербами і там, мабуть, рідко ступала людська нога. Тепер все було не так. Сиділи ми в гилярах і мовчки схлипували, Дніпро здавався якимсь страшним, бо хвилі гойдали човни, і я думала, що ми перекинемося.
Підпливали до Києва ранком, але й він був тепер якимсь непривітним, чужим, по вулицях цокали ковані чоботи завойовників і чомусь обов’язково плескали широкі халяви чобіт по високих худих ногах. Нас гнали, ніби скот, вулицями Києва, а потім ще деякий час ми сиділи в якомусь загородженому дворі. Нарешті погнали на вокзал і погрузили в товарні вагони. Двері закрили на засув, в вагоні було тісно і темно, світло пробивалося тільки зверху через загратове віконце. „Ну, все, дівчата, більше нам Києва не бачить”, – озвалася котрась із дівчат, і це ще більше різануло серце.

На чужині

Везли нас дуже довго, часто заганяли в тупики, пропускаючи ешелони на фронт. Німецький солдат відкривав двері раз на день, але з вагонів виходити було заборонено. Сухарі в торбинах кінчалися, ми були голодні, не було навіть води.
Та ось зупинка, і нам наказують вийти з вагонів, загнали за огорожу. Це було, мабуть, при в’їзді до Німеччини. Наказали роздягатися і митися в бані. Прямо з бані виходим у велику казарму. Під стіною стоїть стіл і сидять кілька лікарів, біля них – озброєні солдати. Казарма забита голими людьми, які тіснились, згинаючись і соромливо опускаючи голови. Треба було проходити біля столу по одному і повертатися, як манекенам, щоб вища раса оглянула „товар”, щоб „руські свині” не завезли в „великий Рейх” якоїсь хвороби. Хто трохи огинався, одержував кованого чобота в спину. Це все видовище було до того страшне і принизливе, що запам’яталося на все життя. Хто ми тепер? „Товар”, „rusische Schweine”, раби? Це фашизм тільки починав здійснення своїх планів. А що було б далі, якби йому не відрубали голову? Уявити навіть страшно.
У моїй торбині було ще кілька сухарів, але і їх скоро не стало. До того мучив голод, що ні про що більше не думалось. Нарешті, привезли нас у Мюнхен. Якесь приміщення і огорожений двір. Один раз у день давали чашку юшки (мені здавалося, що то була вода, в якій варили вареники). Тут ми сиділи ще з тиждень. Дівчат з нашого села тут було дванадцять, ми всі трималися разом, найменших нас було три. І коли нас вивели на подвір’я, де хазяї розбирали „товар”, я все піднімалася на пальчики, щоб здаватися більшою, щоб і мене забрали разом з дівчатами.
Нас відрахували чоловік п’ятдесят, куди попали ми всі дванадцять. Посадовили в поїзд (уже пасажирський), і старенький німець-дідок повіз нас далі, на південь від Мюнхена. Він нам якось дотолкував, що везе нас на фабрику, льон-завод, але не назавжди. Помолотим льон, а тоді на зиму підем до „бауерів”. Дівчата ніби ожили трохи, бо ми вже знали, що на фабриках горе, а в хазяїв трохи легше. Я навпаки, боялася, бо думала, що мене з хазяїв ніхто не візьме, і що я вмію і зможу робити?
І ось фабрика. Раніше привезені туди дівчата вибігли нас зустрічати, кожна шукала земляків. Найперше, що мене вразило, це те, що майже в усіх дівчат були поколені вуха і в них стриміли або нитки, або дешеві серги. „Як вони в таких умовах ще могли думати про свою зовнішність”, – подумки докоряла я дівчат. А в мене досі були пухлі від сліз очі, і плакала я, мабуть, ще місяців зо три, всі сльози виплакала там, аж поки життя і молодість не перемогли. Але це було пізніше, а зараз бараки, цілий день біля молотарки молотили льон. Того зерна вже можна було трохи і поїсти, цього не забороняв нам наш начальник. Це був старий високий дід, який рано будив нас і цілий день наглядав за нашою роботою. Трохи освоївшись, дівчата все рівно перехитрювали його, щоб трохи відпочити. Змовившись, подавали разом багато нерозв’язаних снопів, машина ревіла і захлиналась. Ми сідали перепочити, а дід з безперервними лайками ліз під машину ремонтувати. Звідти весь час доносилось: „Круцефікс, круцефікс, сакрамент”. Що воно означає, ми не знали, просто лаявся дід, але до нас відносився непогано, мабуть, розумів, що ми голодні і зморені роботою. Ті дівчата, що вже були привезені раніше, працювали всередині фабрики, де перероблявся льон аж до волокна. Там працювали і полонені французи. Але жили вони окремо від нас, їх бараки були огорожені дротом, їх німці ніби боялись, але і годували трохи краще від нас.
Ми ж були напівголодні, хліба давали раз на тиждень, в четвер, грам 250. Хоч зразу з’їж, хоч розділи на сім частинок. Та ось і правда, десь через місяць льон більше не поступав, і роботи нам уже не було. Дід наш пройшов попід вікнами і вже не кричав, як завжди, „Aufstehen!” (підйом), а зайшов у барак і сказав, щоб ми збиралися, нас заберуть до хазяїв. Я дуже боялася цього, і знов почала ревіти. Під’їхала перша машина, з неї виліз знову ж таки дідок (цей уже маленький) і сказав, щоб сідали одинадцять дівчат. Ми того ще не розуміли, наші дівчата майнули на машину, я за ними, але була вже крайня. Дідок перерахував і сказав, щоб одна злізла, нас же було дванадцять, а йому потрібно одинадцять.
Ніхто з машини не злазив, дідок довго показував на пальцях, скільки йому потрібно, і ніяк не міг зрозуміти, чому до нього сіли дванадцять. Ми ж не могли розказати, в чому справа, ми його розуміли, а він нас – ні. Тоді дідок схопив мою торбу, так як я сиділа зкраю, і почав стягувати з машини.
Я плакала і дерлася на машину. Тоді вже дівчата пожаліли мене, одна з старших злізла з машини і залишилася. Всі плакали, бо аж сюди ми добралися всі дванадцять з одного села, а тепер одну відділили. Потім говорили, що вона попала в місто, і про її долю ми більше не знали.

Остарбайтери

Машина привезла нас на околицю села, яке починалося біля залізничної станції Bad Heilbrunn (Бад Хайльбрунн). Місцевість гориста, трохи далі піднімалися високі гори, порослі ялинами, а вдалині ще вищі, вершини яких виблискували на сонці. Це було передгір’я Альп.
Ми вилізли з машини, і німець-дідок повів нас дорогою до села. Першою забрали Галю, молоду, здорову. Хазяйка вибрала її серед усіх нас, заплатила щось дідку і повела до хати. Ми пішли далі. Дорога піднімалася все вище, на пагорб, де містився центр села. В міру наближення до центру нас залишалося все менше. Мене, звичайно, ніхто не вибрав, бо мале й худе.
І ось ми вже тільки вдвох з Настею. З будинку до нас вийшов маленький худий бауер, за ним вибігли шестеро дітей, які з цікавістю оглядали нас, ніби пришельців з космосу. Він показав на Настю, а вона мені тільки встигла сказати: „Запам’ятай же, де я, то може коли прибіжиш”. Дідок повів мене далі. В центрі села містився гарний ресторан, а навпроти його будинок бауера Йозефа Андре. Ми зайшли на подвір’я. Вийшла хазяйка, висока струнка жінка, заплатила щось дідку, глянула на мене з недовірою і повела в хату, вірніше на кухню. Налила і поставила переді мною тарілку супу. Зайшла її донька, дуже схожа на матір, висока, худенька, моїх років, не більше чотирнадцяти. Вони з подивом спостерігали, з якою жадністю я спорожнювала тарілку, потім налили мені ще добавки. Їм було дивно, адже вони не знали, що таке голод. Я не могла наїстися ще тижнів зо два і була об’єктом глузливих посмішок молодих хазяїв. Вечером прийшли з роботи хазяїн з сином і їхня наймичка Сапіна.
Хазяїн був пузатий чоловік років п’ятдесяти. Його обличчя і вуса нагадували Сталіна. Син – хлопчина років шістнадцяти, теж Йозеф. Отже батько і син – Йозеф Андре, дочка і мати – Каті Андре. Мати і дочка знали тільки кухню. Батько, син і Сапіна (теж німкеня) працювали по господарству.
Будинок мого хазяїна стояв біля дороги, він був двоповерховий. Одна половина, жиле приміщення, виходило вікнами і балконами другого поверху в сад. Друга половина, відділена лише коридором, виходила на хазяйське подвір’я. Внизу була стайня, де стояв скот (до 50 голів). Дійних корів 20, решта – молодняк, пара коней, кабан. На другий поверх стайні, де було сіно, заїжджали парою коней, сіно розгружали на два боки, коней випрягали, віз скочували наниз.
Мене поселили в кімнаті біля кухні, разом з Сапіною. В кімнаті стояли два дерев’яні ліжка, шафа і комод. Ліжко було дуже м’яке, потопаєш в перинах і вкриваєшся теж пуховою периною. Будинок в них не опалювався, тому що зима тепла, без морозів.
Вставали ми з Сапіною вранці о 6 годині. Годували худобу, вона доїла корів, а я вичищала і тачкою вивозила гній на подвір’я. Восени весь цей гній вивозився на луки і розкидався по траві. Трава росла густа і висока, сіно збиралося три рази за літо. Після роботи у стайні милися, снідали (кава) і йшли на роботу.
Запам’ятався мені перший тиждень роботи. Була вже пізня осінь, син Йозеф і Сапіна розкидали гній на луках, а ми з хазяїном щодня ішли в гори. Потрібно було зрізати дерева (а росли там височенні товсті ялини), обрубати гілля, обкорувати стовбур і порізати на 10-12-ти метрові колоди. Щоб дерево падало верхівкою вверх на гору, треба було пиляти, стоячи головою вниз. Було так незручно і так важко, що мені весь час здавалося, що я зараз впаду і помру. Пузатий тягнув пилку і сопів, а в мене серце вискакувало з грудей. Подальша робота була трохи легшою.
І от, ідемо ми з хазяїном в гори, він попереду, я за ним, весь час перед очима його товста шия і спина. В мене в руках сокира. „Зараз рубону по цій шиї і втечу. А куди побіжу? На схід, туди де сонце сходить, буду йти, йти і колись дійду додому”. Такі думки плуталися в голові, але щось розумніше підказувало: „Ні, я ще пораджуся з Настею, вона теж буде тікати зі мною”.
Прийшла неділя, хазяїн сказав, що сьогодні на роботу не підем, і я помчалася до Насті. Плакала і розповідала, яка в мене важка робота, і що я вирішила вбить хазяїна і тікать додому. Настя була старша від мене і більш практична: „Яка ти ще дурна. Для чого ж тобі вбивать хазяїна? Тікай, ти ж не прив’язана, але куди ж ти забіжиш? Впіймають – і в концтабір. А там – смерть”. Розраяла мої думки Настя, і бігала я до неї кожний вихідний день, була вона для мене і подругю і матір’ю. Насті було легше. Хазяїн її був бідний, худоби мав небагато. Вона була швидка, роботяща і хазяїн поважав її, навіть слухався. Коли перед обідом вся його сім’я (шестеро дітей, жінка і баба) застигали в молитві, склавши руки, Настя покричить, що нема коли тут молиться, треба швидше їхать по сіно, махне рукою і сідає їсти. Хазяїн тільки посміхнеться: „Ну, Настя!” А коли він одягав шорти, ноги були криві і худі, Настя махала руками, плювалась і він слухняно ішов, одягав довгі штани.
Мій же хазяїн був жорстокий і неприступний, хоч і не бив мене ні разу за три роки. Коли йому щось не подобалось, він сопів і говорив на мене: „У, Шталін, відвезу в концтабір”. Німецьку мову сприймала я швидко, ще зі школи знала деякі слова, тепер потреба у спілкуванні змушувала форсувати розмовну мову. Жести, слова, речення... і за три місяці я повністю говорила по-німецькі, навіть з їхнім баварським акцентом. Пам’ятаю, як одного разу поїхали ми кіньми в листяний ліс по листя на підстилку коровам. Хазяїн, його син Йозеф і я. Нагрібали, потім грузили на віз. Вози в них здоровенні, бо і коні вдвічі більші наших. Віз ще був обкладений дошками, щоб більше вмістилося. Хазяїн і Йозеф подавали, а я топтала на возі, як завжди, боса, бо взувалася лише зимою. Раптом мене вкусила за ногу оса, я підскочила і закричала.
– Was ist los? (що сталося?) – запитав сміючись хазяїн. Я вже знала слово „кусатися”, а „оса” – не знала.
– Beissen, Vogel beissen (вкусила пташка) – пояснила я, а вони голосно засміялися і сказали мені, як по-німецькі „оса”.
Пізньої осені сина хазяїна забрали в армію, а через кілька місяців на нього прийшла вже похоронка. Вони переживали все це спокійно, без криків та істерик. Тепер лишилися ми вдвох з Сапіною. Вона зловживала своєю перевагою (хоч і наймичка, але ж „вищої” раси). Всю роботу звалювала на мене, вибріхувалась перед хазяїном. Я спочатку терпіла, потім почала противитись і навіть дійшло до бійки. Ми побилися, хазяїн все зрозумів і не захищав її. А коли побачив її одного разу з солдатом, що прийшов у відпустку, відправив її додому. Я залишилися одна, і хазяїн поїхав за робочою силою. Привіз поляка. Це був чоловік років 30, негарний, низенький, завжди в нього висіла капка під носом, а головне, – що дуже лінивий, і через тиждень хазяїн відвіз його назад, а привіз українку Марусю. Родом вона була з Запорізької області, маленька, чорнява, з великими сірими очима. На другий день хазяїн наказав їй розчищати сніг. Вона прокидала довгу стежку і весь час голосно голосила по своїй нещасній долі, по рідній матері, по рідному краю. Хазяїна це здивувало: „А Маруся співає сьогодні  цілий день”. – „Плаче вона, а не співає”, – відповіла я. Він не повірив, тому що в них так не плачуть, і доказував мені, що в неї навіть сліз немає.
Відтепер ми працювали втрьох. Настала весна, літо. Ранком я доїла корів, Маруся вичищала гній, хазяїн порав пару коней. Поки ми пораємся і снідаєм (кава з сахарином), пузатий уже накосить трави свіжої коровам. Розкаже мені, де косив, сам сідає на трактор і їде косить, потім перевертати і згрібати сіно. Я, поснідавши, запрягаю коней і їдем з Маруською по траву. Коні високі, особливо чорний кінь запрягатись не хотів, а все ловив мене за руки, щоб укусить. Але я справлялася з ним, і він мене слухався. Одного разу, забираючи траву, я круто повернула воза, і переломилось дишло. Круто повернула тому, що боялась, щоб кінь не ступив у некошену траву. Це в них не допускалось, але поламаний віз теж не віщував нічого доброго.
Стояла суха сонячна погода, треба було їхати возити сіно, і пузатий уже давно чекав на нас. А ми з завмираючим серцем ішли з Марусею за возом, на який поверх трави поклали дишло. Вуличка була вузенька, коні йшли повільно, а віз, стукнувшись в один бік забору, котився до протилежного і знову... Хазяїн, побачивши таку картину, спочатку засопів, потім розмахався руками, показуючи пальцем до виска, потім кричав, що я це спеціально зробила і т.д. Я плакала, він лагодив воза, і все обійшлось.
Для сіна хазяїн косив траву трактором, але були місця, де можна було косити тільки косою. Це робив він сам, але одного разу взяв собі косу, а другу дав мені. „Я не вмію!”, – здвигнула я плечима. – „Вмієш”, – привів на луг, показав, як це робиться, і дав завдання подокошувати, де не зайняла косарка. Мучилась, потіла, плакала, особливо не виходило точити косу. Але, мабуть, людина все може, якщо нема іншого виходу. Не вміла я і на велосипеді їздити. Але одного разу він прив’язав до велосипеда косу, вили і граблі, і сказав, що поїдемо косити на саму віддалену ділянку. Те, що я не вмію їхати, до уваги не бралося. Я сіла на велосипед, він пробіг трохи слідом, потім пхнув велосипед, який легко котився по асфальту, і я поїхала. За руль трималася так міцно, що  боліли руки, кожна зустрічна машина здавалась мені смертю. А ще підігрівала думка, що коса і вила , які знаходилися в мене за спиною, якщо упаду,  поріжуть моє тіло.
І я їхала. Місцевість була гориста, дорога піднімалася то вверх, то спускалася вниз. Десь на півдорозі, піднімаючись вгору, я полетіла і залишилася живою-здоровою, сісти знову я не могла, і заспокоївшись, я пішки дійшла до місця, де хазяїн уже почав косити. По закінченню роботи він не зміг заставити мене сісти на велосипед, я сказала, що йтиму, навіть бігтиму, але не сяду. Однак після цього  випадку я вже вміла їздити на велосипеді. Забігаючи наперед, скажу що під кінець війни, коли німці відступали, а американці ще не прийшли, я знайшла одного разу в нашому селі тридцять велосипедів. Привела одного додому, хазяїн побоявся їх брати, а я привела ще чотири, всім по одному, тоді вже навчилася добре їздити, але з собою додому не могла ж узяти. Це було пізніше, а зараз робота і робота, без відпочинку, а ще коли трохи замешкаєшся, пузатий починав сопіти і бурчав: „Lanksama Teifel, lanksama” (повільний чорт).

Травень 1990 року