№5(109)
вересень - жовтень
2010 року

РЕЦЕПТИ УКРАЇНСЬКОЇ КУХНІ

Кришталеві акорди осені...

У серце ввійде лише те, що йде від серця...
Ж.-Ж. Руссо

  • Ст. 1
  • Ст. 2
  • Ст. 3
  • Ст. 4
  • Ст. 5

У прочинені двері дотліваючого літа прослизнула серпнева ніч і, знесилено впавши в росяні покоси, загорнулася в сизу смугу не то шовку, не то туману. Обдало свіжістю розмаїтих айстр, терпкою звабою чорнобривців, втомою розповнілих жоржин і розпатланих кущів осінника. Висвітлену ширму літньої ночі сколихнули силуети зовсім юного вересня й іще не забарвленої зрілістю осені. Сполохані зорі миттєво розплавилась у сповіді згасаючого літа, не дочекавшись ранкового благословення. Світало... Розвиднялося...
Свіжовмитий ранок старанно змотував у клубки сиві мотузки диму, перев'язуючи ще не відбілене полотно вранішнього туману. Розімліле сонце час від часу висмикувало з-під пухкої хмари золото кіс, неохоче вислизаючи з обіймів солодкого сну. Прокидалося птаство: щебетало, цвірінькало – сповіщаючи один одного про прихід осені. Вулиці наповнювались нерозбірливим гомоном, перегуками, дитячим галасом, скрипом коліс, брязкотом, гулом... І хоча все в природі відбувалося по вже вивченому напам'ять сценарію, душа занепокоєно тріпотіла в передчутті свята.
Так буває щороку в цей день. Адже перший день осені – ще й початок навчального року. Для вчителів та учнів це, свого роду, перший листок календаря, від якого відлік часу фіксується по кількості уроків, екзаменів, канікул: від дзвінка – до дзвінка. А відстань, у свою чергу, – від порогу до порогу... Дорога до школи рясніє пелюстками квітів. А по обидва боки вулиці, спинаючись навшпиньки, виглядають з-поза парканів білолиці хризантеми й засоромлені троянди. Неприборкана стихія кольорів і звуків зливається в єдине русло, яке швидкоплинно й бурхливо рухається в одному напрямку...
Возвеличена до найвищого рангу школа всипана квітами, оточена увагою й увінчана лаврами урочистого свята. Шкільне подвір'я нагадує розтривожене бджолине сімейство, що заблукало в заквітчаних луках... І тільки досвідчені вчителі, приховуючи хвилювання, намагаються зберегти врівноважений і стриманий вигляд. Калатання шкільного дзвоника кришталевими акордами падає в симфонію осені, викликаючи гучну хвилю дитячих емоцій... В нерозбірливому стоголоссі виділяється його дзвінке і зворушливо-чисте соло. Для першокласників – це найяскравіша мить, яка осяває собою ще непрочитану книгу шкільного життя...

Осіннє небо, вмите журавлями,
осіннє свято – радісне, святе...
Учителька – як світлий образ мами,
дитячих доль відлуння золоте...

В образі першої вчительки – уособлення всього найкращого й найціннішого, що несе в собі людина. Вона для першокласників – і невичерпне джерело знань, і незмінний приклад для наслідування, і порадниця, й берегиня. У пам'яті шкільних літ пломенітиме незатухаюче сяйво її доброти. Шлях пізнання починається з батька-матері, першої книжки і переміряної кроками стежки – яка несе в собі необмежену інформацію й енергетику, що поповнюється з року в рік. Ця не завжди помітна сторонньому оку стежина вбирає тупіт дитячих ніг, фіксує коливання почуттів і вражень... Незатухаюча енергія стежки, що веде від батьківського порогу до шкільного, висвітлюватиме випускникам непросту дорогу в доросле життя.

***
Стежки, стежки –
мережаться, снуються,
нема їм ні початку,
ні кінця...
Вузькі, широкі –
всі в одну зіллються
в оту дорогу,
що звемо життям.
Та про одну нам
не забуть ніколи
хоч їй уже й не буде вороття:
оту стежину,
що веде до школи –
від рідного порогу
в майбуття.
Куди б не занесла
життя дорога,
та пам'ять не розвіється,
як дим:
та перша стежка –
мила, босонога,
вкарбується
 у серце назавжди.

...Життя вчителя – як розгорнута книжка, кожен рядок якої на виду в дітей та батьків. Тому так важливо – не відстати від часу, не схибити, не збитися, не звернути вбік з обраної дороги... Бо надзвичайно чутлива дитяча душа відчуває всі коливання, миттєво реагуючи на відхилення від умовно визначеної нею осі...

У вчителя в очах снять долі записи, –
в них – загадка людської таїни...
У справжніх вчителів серця беззахисні:
згоряючи, добро несуть вони...

За кожним з випускників стоїть кропітка й наполеглива праця вчителя, від якої залежить успіх і репутація школи... Дипломовані педагоги протягом усього життя опановують високе мистецтво бути вчителем. І тільки ті, яким це вдалося, залишаються в пам'яті своїх учнів яскравою сторінкою – змістовною, насиченою, незабутньою. Вчителі будуть завжди, доки буде кого і чому вчити... Вони – категорія людей індивідуальних, всесторонніх, творчих... Багато з них віртуозно володіють музичними інструментами, мають вокальні, режисерські або художні здібності. Дехто пише високопробну прозу, друкується в періодичній пресі, видає власні поетичні збірки. Творче обдарування й чутливе серце,  відкрите для відображення всього, що відбувається навколо, – ось той ґрунт, на якому проростає і вдосконалюється  майстерність. Вчителі мови й літератури у своїй більшості володіють мистецтвом художнього слова. Мені приємно представити саме тих, які не просто посіяли слово, а й виростили, виплекали в душі – вознісши його до рівня поезії...

Алла Бовсуновська (Ісаєнко) народилася в селі Мартинівка на Ічнянщині Чернігівської області. Після закінчення філологічного факультету Ніжинського педагогічного інституту ім. М. Гоголя викладала українську мову та літературу в школах Житомирщини й Херсонщини, сьогодні – знову  вчителює на Чернігівщині. Друкується в газетах, журналах та колективних виданнях. Автор збірки «Подорож у човнику з ромашок».
Як виявилось, ми з Аллою закінчили одну й ту ж саму середню школу, але нас відділяли одна від одної шість років, а точніше – цілих шість класів. В межах школи це була, безумовно, нездоланна  вікова прірва... Та з роками вона помітно міліє, то ж у сьогоднішньому часовому вимірі ми – практично ровесниці. Крім того, нас об'єднує поезія – яка має спільні витоки і споріднені корені. Адже свій перший вірш я колись написала саме завдяки її батькам – моїм вчителям і наставникам. В уяві спливає образ русявої старшокласниці, яка писала вірші ще за шкільною партою... Сьогодні вона – досвідчена вчителька й самобутня поетеса з широким діапазоном почуттів і вражень. Її поезія – як чисте дзеркало душі, в якому відображається затишок і спокій.
    
***
Повне по вінця чуттями,
Серце видзвонює лунко.
Знову стою перед Вами,
Пані-добродійко Думко.

Прикрощі мовчки узгодим,
Не переважим на гірше...
Будь за якої погоди
Сходять сузір'ями вірші.

***
Ах, дощ оцей!..
П'янкий весняний дощ,
Промінчиками сонця перемитий,
З беріз іскриться – хоч що хоч,
А вже його нічим не зупинити.

Ловлю губами краплі осяйні,
По вінця повні радості і цноти...
А на плече так радісно мені –
Рука...
І погляд...
Сині очі...
Хто ти?

***
Перевіє осінь стрічку пурпурову,
На кленові струни листя упаде.
І напише вітер в казці післямову,
Що мене у світі не стрічав ніде...

***
Засумують слова за весною, що плине у щастя,
Не захочуть дивитися в очі болючих розлук.
І розпуститься щем у п'янке світанкове причастя,
І торкнеться до слів, що давно почалися із мук.

І полинуть чуття, заспівають, заплачуть від сміху,
І, розгублені, стануть – дихнувши снагою в плече,
І зав'януть стежки, що в розлуці знаходили втіху,
І солодким цілунком травневий розмай потече.

***
Мокнуть білі айстри під дощем,
Холодять непрохано сльозами...
Осені невиплаканий щем
Пророста між нами...
Полинами...

Ольга Тараненко за освітою вчитель української мови й літератури, поетеса, керівник гуртка дитячої поезії при Харківському палаці дитячої творчості. Автор поетичних збірок  «Вересень» та «Простий сюжет». Її поезія – це і «проста арифметика» людських  почуттів, і відображення навколишнього під кутом власного світобачення, і заглиблення у вищу філософську суть природних явищ.

***
Глобуси пасуться, наче кури
на асфальті сірім і печальнім.
А школяр зламав стрілу Амура
серед року. Посеред навчального!
Ох і буде!..
Викличуть батьків,
проведуть педраду термінову:
в кого отакий? в сім'ї якій?
Бо зламать – зламав,
чи зробить нову?
І школяр похнюплено сопе,
крутить пальцем кучеря на лобі.
А збирався ж на велосипед
промінять стрілу
або на глобус.

***
Ходжу землею,
Вірю у зорю.
Не знаю досі, що з них головніше?
Світліша небо ранками з-за вишень.
Дивлюсь. Росту – і тим життя творю.
Невтомлена пручається душа –
з кострища попіл, як на оці більма.
З холодних і чужих рвучись обіймів,
вона цей світ останньою лиша.

Оксана  Мардус по закінченні філологічного факультету Харківського державного університету працює вчителем української мови та літератури. Поетеса, учасниця обласних та республіканських семінарів творчої молоді.  Друкується в численній періодиці, часописах, журналах «Прапор» та «Слобожанщина», альманасі «Вітрила-89», колективній збірці «Отчий дім». Член Спілки письменників України. Автор поетичних  збірок «Я Чураївною була», «Дім за узгір'ям грому, «На білих кахлях», «Біла осінь». Головною складовою поетичної творчості  вчительки й поетеси є її щире зізнання: «Без віршів кожна мить в мені болить». В цьому глибинна суть її поезії...Її життєве кредо.
***
Йде реставрація життя –
Вже відбудовано дзвіницю,
Ще буде місце,
Де вклониться
Душі, піднесеній з сміття.

***
Коливання.
Коливається ритмічно серце
І без ліку коливань отих.
Коливається у ритмі дня озерце.
Я у ньому – лиш бентежний штрих.
Коливається планета наша,
Ніби яблуко на гілці Вічності.
І задумаєшся, коливанням ставши,
Коливатиметься світ цей чи обірветься?

***
А їй хотілося тепла,
тій жінці, що тепла не мала.
В ній дика річка шумувала,
густа незайманість жила.
Між зваб черницею була,
з пустелі днів Його чекала...
Їй так хотілося тепла,
тій жінці, що тепла не мала.
Джерельце билось в два крила,
печаль зимова розтавала,
весна дощами засівала,
а жінці вроду віддала.
...А їй хотілося тепла.

Їй – це жінці, вчительці, поетесі... Тій, яка навчається, навчає... В серці якої живе натхнення, поезія, любов... Я вдячна долі за коротку можливість бути такою, бути нею... Бо достеменно знаю, що бути вчителькою – це не просто професія, це – покликання. Адже саме вчителям, як нікому іншому, судилося «сіяти розумне, добре, вічне», ростити, рости,.. вростати – в дитячі душі, у палітру часу, в пам'ять поколінь... Але як би нам того не хотілося, мажорні акорди осені  по часі неминуче спадають у мінорну симфонію зими.
Я протру на помереженій інеєм шибці душі прозоре кружальце, крізь яке спробую зазирнути у вічність. Адже саме в ній залишається все нетлінне... Стримуючи хвилювання, відкоркую закупорене літами серце й переллю в кришталеву чашу шкільного дзвоника настояні на власних почуттях  шану і вдячність:
– Дорогі вчителі! Дозвольте мені від імені всіх випускників сердечно подякувати за вашу невтомну працю, за віддані справі серця, за нетліючу в часі пам'ять... Адже саме людська пам'ять несе в майбутнє знання й інформацію, зв'язує покоління і живить джерела людських душ. Будьте завжди... Будьте!
Низький уклін вам, шановні... До землі.

Вересень, 2010 р.
Валентина Зінченко-Параска