АРХІВ
ГРОМАДИ

№5(109)
вересень - жовтень
2010 року

Серпантини життя

До 75-ліття Левка Довговича

Майже всі хлопці у світі люблять гратися у війну: з палицями-автоматами марширують, потім прилягають на землю і "стріляють", примовляючи "тра-та-та-та-та!". Та троє ужгородських підлітків у 1950 році вирішили стати справжніми воїнами. І неабиякими, а... повстанцями. Роздобувши справжній автомат та набої, вони зустрічалися в лісі і вправлялись у стрільбі. Вчилися "воювати за неньку Україну". Міліції не важко було їх накрити. Виявилось, що організатором "антирадянської терористичної групи" був 14-річний син греко-католицького священика (який перед радянською владою втік за кордон)  Левко Довгович.
Якби він був дорослим, його б розстріляли, а неповнолітню дитину "гуманний" Військовий трибунал прикордонних військ Закарпатського округу засудив "лише" на десять років "перевиховання" у сибірських виправно-трудових таборах та п'ять років позбавлення громадських прав. Кару Левко відбував у таборі для малолітніх злочинців на острові Конвеєр у Білому морі. В Архангельську в 1952 році за спробу втечі та знайдені в нього памфлети на Сталіна його засудили на дальших десять років. Через рік за активну участь у повстанні політв'язнів на шахтах Воркути засудили до розстрілу, однак і цього разу його врятувало неповноліття – не мав ще 18 років. Додали дальших десять років таборів суворого режиму, ще й рік "строгой тюрьми".
16-річного хлопця після двох років важкої тюрми чекали ще 34 роки неволі в найсуворіших таборах ҐУЛАҐу. Та юнак не падав духом. І в таборах він складав "націоналістичні" вірші й пісеньки, зашиваючи їх у куфайку. В одному з таборів на непокірного юнака звернув увагу колишній головний диригент Одеського оперного театру Леонід Іщенко (також політв'язень) і почав вчити молодого хлопця мистецтву диригування. Наука дала позитивні результати – Левко Довгович став диригентом табірного хору.
У 1956 році його в рамках загальної амністії і неповнолітніх в'язнів звільнили з табору й випустили на волю. Після повернення в рідний Ужгород Левка було прийнято на навчання в музичне училище, однак через 7 місяців йому разом з мамою і сестрами вдалось напівнелегально виїхати до батька в Чехію. У Празі він поряд з фізичною працею заочно закінчив музичну консерваторію (1958–1962) та ще й дантистський відділ медичної середньої школи і став зубним техніком. За весь час перебування в Чехії Левко дуже активно працював в українській громаді, головним чином хормейстером українських хорів у Празі та Карлових Варах, якими керувала Ольга Дутко.
З дипломом вищої музичної освіти він у 1963 році приїхав "до своїх" у Пряшів. Працював у професіональному Піддуклянському українському народному ансамблі, та довго там не зігрівся. Кадровим органам перешкоджало "темне минуле" Левка Довговича. Дальших п'ять років (1965–1971) він працював методистом при Окружному комітеті Культурного союзу українських трудящих в Пряшеві. В українських селах Пряшівщини він засновував самодіяльні колективи народної художньої творчості, а тим, що вже існували, надавав методичну допомогу. Із студентів українських середніх шкіл Пряшева у перший же рік праці в КСУТі (1965) він заснував молодіжний ансамбль "Весна", який, крім хору, оркестру та танцювальної групи, мав і драматичну секцію. У "Весні" Левко знайшов і свою життєву подругу Олену Сувак, дівчину з Пстрини, яка народила йому трьох синів-козаків і стала помічницею у всіх його починаннях. За шість років існування "Весна" дала понад 150 концертів. Через неї пройшло 640 наших дівчат і хлопців.
У Кошице Л.Довгович заснував драматичний український молодіжний колектив "Думка", український хор "Ластівка", а після відновлення в 1968 році діяльності греко-католицької церкви – ще й церковний хор. Після звільнення з навчання в Пряшівському університеті за порадою професорів Карлового університету в Празі Затовканюка, Березовського, Жидлицького він 1972 року подав заяву на ті ж дисципліни в КУ в Празі. І його прийняли. Більше того, йому визнали всі екзамени з Пряшева, включно з державним з історії. У 1974 році успішно закінчив студії у КУ в Празі.
У 1979 році Центральний освітній осередок у Братиславі запропонував Левкові за¬снувати в Кошице словацький дівочий хоровий колектив "Май", який під його керівництвом проіснував до 1983 року, давши понад 30 ціловечірніх концертів, в програмі яких звучали і українські пісні "Реве та стогне Дніпр широкий" та "Щедрик, щедрик". Аж у 1985 році керівництво КСУТу дозволило Левкові заснувати український хоровий колектив "Карпати", який діє по сьогодні при Регіональній раді СРУСР в Кошице і 14 листопада відсвяткує 25 років своєї діяльності.
Л.Довгович на повну силу розгорнув свою активність для української справи після "ніжної революції" в 1989 році, зокрема з хором "Карпати", який став єдиним українським самодіяльним колективом у Словаччині. За 25 років своєї діяльності він дав понад 400 концертів не тільки в Словаччині, але й в Австрії, Бельгії, Болгарії, Польщі, Угорщині, Україні та Чехії. Крім концертної діяльності, хор "Карпати" проводить і широку суспільно-культурну роботу з метою показати народні традиції русинів-українців і мультинаціональній громадськості міста Кошице, доказом чого є і 19 річників "Маланчиних вечорів", 10 новорічних концертів та 3 річники Різдвяних концертів. Діяльність хору була оцінена в 1992 році премією міста Кошице, Срібною медаллю Міністерства внутрішніх справ Словаччини й призначенням звання "Український народний аматорський хор" Міні¬стерством культури й туризму України.
Тоді ж Л.Довгович допоміг відновити українську молодіжну організацію – Пласт і став її головою. Пласт, між іншим, щороку організує 9–14-денні українські пластові табори за участі 60–120 дітей від 6 до 18 років. Складовою частиною таборів є і Літня школа українознавства. В таборі спілкуються виключно українською мовою. Діти через ігри знайомляться  з українською історією та культурою, а після повернення додому рідною мовою розмовляють з батьками навіть ті, хто перед табором спілкувався з ними словацькою. Знаю це з власного досвіду, бо вже кілька років троє моїх внучат відвідують пластові табори.
З 1994 року Л.Довгович був першим заступником президента, а від 1997 до 2005 року президентом Європейського конгресу українців. На цих посадах він виявив неабияку активність, тому на XI з'їзді ЄКУ його було обрано Почесним членом Президії цієї найвизначнішої європейської української організації. Крім того, він був чільним функціонером Світового конгресу українців та Української всесвітньої координаційної ради.
За подвижницьку працю на ниві збереження українства у Словаччині та у світі Л. Довговича було нагороджено кількома високими відзнаками, в тому числі й орденом Президента України "За заслуги" 3-го ступеня (2007), медаллю св. Володимира Великого (1999), медаллю приматора міста Кошице (2005) та іншими.
Л. Довгович давно заслуговує на те, щоб його величати поважно Лев Євгенович (до речі, так він фігурує у матеріалах КҐБ), але всі – друзі й недруги (а їх є чимало) називають його просто – Левко. В цьому демінутиві є щось близьке, фамільярне і... молоде. Так, Левко і в свої 75 років залишається молодою людиною, повною сил та енергії. Дай, Боже, щоб таким він залишався на довгі-довгі роки!
Л.Довгович народився в Ужгороді 29 вересня 1935 року в родині учительки та священика. Брат прапрадіда Левка по батьковій лінії – відомий закарпатський філософ, священик і поет о. Василь Довгович (1783–1849), а прадід по матері – письменник та фольклорист о. Іван Сильвай (1838–1904), що виступав під псевдонімом Урієл Метеор.

Микола Мушинка, Пряшів