№3(107)
травень - червень
2010 року

РЕЦЕПТИ УКРАЇНСЬКОЇ КУХНІ

Угорський щоденник

  • Стр. 1
  • Стр. 2
  • Стр. 3

8.07, вівторок

Сьогодні тиждень, відколи я в Печі і в Угорщині взагалі. І за кордоном взагалі, теж. Якась така кругла дата… Навіть не знаю, що в таких випадках бажають…
Не знаю… На світі немає нічого важкого і неможливого. Що б я не робив, все стає легким з часом!

Ходив щойно з Кароєм на прогулянку, попили кави, потім пішли на розвідини за програмками різних культурних заходів. Програмки майже всі угорською((((

Протягом дня дуже чемно себе поводжу. Ні з ким не познайомився... Якось не знаю навіть, як... Ти ж знаєш, який я сором’язливий... Балакаю тільки кілька фраз в день (якщо не рахувати те Інтернет і те розмови з самим собою).
А так... Мені сумно…
Дуже сумно…………

9.07, середа

Я вже стільки слів знаю по-угорськи!!! Треба буде укласти свій словник, аби поповнювати його протягом місяця. Буде дуже жаль, якщо моя угорська пропаде без слуху, коли я звідси поїду…

Був нині в супермаркеті «Аркад». Знову. Це ніби вже й не новина ніяка…)))
А дорогою шукав аптеку. Дівчина одна сказала, що розуміє трохи англійську, але коли я запитав про драґстор, вона знітилася. Тоді я: «шпрехен зі дойч?» Вона зраділа! Розказала багато, куди йти по Кірай штрасе, хоч я з того майже нічого не зрозумів…(( Тільки запам’ятав, що треба по ній (Кірай штрасе маю на увазі) іти до кінця, аж там десь в кінці перебуває ота ефемерна драґстор. Як називається вона, чи там, може, якась вивіска махається, я так і не зміг ані перепитати, ані зрозуміти… На щастя, одна з останніх її фраз була «ім Аркад». Ага! Все одно мені треба продукти купити.
Піднімаюся з ґраундфлор догори по ескалатору, думаю: а тепер би трап мені до аптеки подавай… Питаюся дівчини поряд, чи вона ду ю спік інґлиш. Вона е литтл. Е литтл – так е литтл… Але про драґстор вона теж чує уперше. Тобто не вперше про аптеку, але англійською – таки да. Каже, що там і отам є таке місце, де я запитаю і мені скажуть (О блаженне місце! Постукаю – і відчинять?). Енд ду зей спік інґлиш? – питаю. Вона: «Єс». «Сенкс ґад!» – то вже я. І чемно дякую їй за всіма законами милозвучності англійської мови.
Підходжу до довідкового тейбла. Тамтешня жіночка спік інґлиш, але коли запитав про драґстор (я запам’ятаю це слово надовго!), то вона знову відправляє мене до своєї подруги поряд. Ну що ж це за країна?! Люди не знають, як по-англійськи аптека! Зате на вулицях повно вивісок різних -орвош (лікарів)… Просто парадоксальна нація! Як таку не полюбити?!!
Отож, вказали мені шлях до аптеки. То треба, значить, спускатися вниз, знову на ґраундфлор… Внизу вже без проблем запитав у хлопця про драґстор, той зразу мені відповів і манірно показав ручкою на мою спасенну дорогу (ще один висновок: чоловіча стать в Угорщині знає англійську набагато краще, ніж протилежна їй – жіночу маю на увазі, бо ж є ще статі геїв і лесбійок – і легко нею користається при показі шляху вперед).
Це ще не був кінець моїх пошуків і знахідок. В аптеці знайшлася тільки одна дівчина, котора теж спік інґлиш. Ото їй я і сказав моє заповітне: «I need spirit, some salicylic acid». Дала ще й подякувала!))
Розказав про свої перипетії навколо аптеки подружці, яка живе в США. А вона мене остудила: європейці навряд чи знають слово «drugstore», бо то американський варіант англійського «pharmacy». А я думав, що store – він і в Африці store, тим більше в Угорщині…
Я з нею згодився, а потім думаю: та й чого ми вчили в школі обидва варіанти? Аби поїхати за кордон і забути американський?.. Бо ж то якби я був у Лондоні та й питав про драґстор, а мені люди крутили б пальцем чи здвигали плечима – то одна справа, я їх прекрасно розумію і підтримую (крім крутіння пальцем стосовно мене, звичайно). А якщо я в Угорщині, де піпл зубрить у школі ті ж пари англійсько-американських слів, що і ми, то все вони повинні знати, як чин-чином!
А один друг з Вашингтона взагалі заплутав мене: виходить, крім цих двох слів, є ще і «apothecary». Його використовують американці. Ну всі проти мене…(((

Я так обожнюю різні баночки, пачечки, коробочки, упаковочки, особливо, коли вони тримаються рівно, не падають, штивні такі… Люблю їх збирати… Тобто не ходити по смітниках чи на кухні дивитися, чи не завалялася десь лишня коробочка до моєї колекції, а просто: купив щось, вийняв з коробки і – тішусь! Там колись були ліки, сірники, взуття, фотоапарат, фотоплівка, авторучка, чай, кава, саліциловий спирт, яблука… та все, що завгодно, було колись у тих коробочках, які я збирав, я нічим не нехтував, не погордував у своєму житті…
Ті коробочки я складаю рівненько, одна до одної. Якщо котрась виступає чи закоротка, то стараюся так її припасувати, аби вийшло гарно, креативно, душевно і приємно…
От тільки жаль, що потім їх доводиться викидати…
Коли був менший, мав років десять-дванадцять, любив також насіння… Квітів, овочів, різних рослин, які гарно пахнуть і такі дрібненькі, такі іграшкові… Ті насінинки… Особливо я обожнював чорнобривці – за їхній запах. Складав їхнє насіння в коробочки від сірників… Зараз ще дещо з тої моєї колекції є, у котрійсь великій пачці від черевиків.
А сьогодні в мене на мікрохвильовій печі стоїть кілька упаковок від яблук, бананів, персиків і ножа, ще й маленька пачечка з-під саліцилового спирту. Вчора подумав, що з тих, що з-під яблук, можна було б зробити собі такі буси, які хлопці носять, під шию. Але передумав, бо то ж пластик. А для чого мені під шиєю пластик? Краще я вже на дачі щось таке повиробляю з дерева… Хоч то я ніколи не повиробляю… З моєю любов’ю до роботи...))))))

Сьогодні середа. А я ніколи не надавав значення таким тонкощам, як день тижня. Ну, хіба що для суботи в мене був виняток – на роботу я не йшов і спав «до переможного».
Сьогодні середа – я пішов у місто на прогулянку, як у звичайний день серед тижня, нічим не позначений у моєму особистому житейському календарі.
Тільки підходячи до площі, я чув якусь музику, думав – це знову, як завжди, менестрелі. По ходу фотографував цікаві місця. Доходжу – музика все гучніше і гучніше. Нарешті побачив то дійство: на моїй улюбленій площі, біля національного театру, – танці!
Сидять четверо музик (скрипка, акордеон, гітара і перкусія), грають у мікрофони, а по площі ходить жіночка з мікрофоном і вчить людей танцювати. Цієї середи всі вчаться шотландських танців. Молодці!
Підходжу до продавщиці морозива (тієї самої), замовляю цього разу з грейпфрутом (я ж обіцяв собі випробувати на собі все те, що вона продає). Зізнаюся їй, що морозиво «кола» – не дуже. Питаюся, що це за музика, чи не угорська національна, бува. То ні, зовсім не угорська! То швидше шотландська! А звідки пан приїхав? – З України. – А, то дійсно пан може не знати…

Постояв я, подивився, пофотографував та й пішов далі. Király utca – Széchenyi tér – Apáca utca – Dóm tér – Janus Pannonius utca – Szent István tér – Ferencesek utcája – Jókai tér – знову Király utca.
Відкрив для себе кілька красивих місць, кілька дуже і одне не дуже.
Виходить, що Печ – це не тільки місто барів, кафе, ресторанів і маленьких пішохідних вулиць, а ще й місто маленьких площ і фонтанів, які б’ють не догори, а вперед, майже вниз. Такі невеличкі, мініатюрні.
Один з них – на початку вулички Jókai tér, вірніше, там, де вона стикається з Ferencesek utcája. Але, проходячи повз цю красу (вода з’являється з невеликого отвору в бетоні, тече жолобом і впадає в таку ж невелику нішу – два на два метри, звідти, напевно, і тече кудись підводними каналами, відомими, напевно, тільки їй і тим, хто це все придумав), я відчув неприємний запах хлорки… Перше справжнє й зовсім неочікуване розчарування за дев’ять днів перебування в Угорщині…

Коли повернувся на мою улюблену площу, то побачив, що танці продовжуються, але людей у них задіяно менше. Видно, залишилися тільки найбільш старанні учні. Або найбільш витривалі.

10.07, четвер

Печ – це місто, одне з найбільших в Угорщині (у першій п’ятірці), з населенням більше 180 тисяч осіб.
Воно лежить на півдні країни, в південному придунав’ї, близько до кордону з Хорватією.
Тут м’який, майже середземноморський клімат (це я вже відчув)))
Його історія налічує два тисячоліття, починаючись у часи Римської Імперії (буває, намагаєшся контролювати свій досвід, аби не бовкнути зайвого…)
Старе місто (воно ж – Центр міста) – це унікальне переплетення реліктів Раннього християнства (був вчора, бачив якийсь котлован з відкопаним фундаментом, там сиділа парочка, одне коло одного, за ручки трималися, вино сьорбали… фотографувати їх не наважався: а раптом вони там освідчуються одне одному… і мій об’єктив буде третім зайвим… помста закоханого страшна… мені того треба?..), мадярського приходу, турецького панування і сучасного архітектурного рукотвору.
Печ отримало поважний статус Культурного центру Європи – 2010!
Це місто університетське (цікаво, яке воно під час навчання, чи ці всі дженджики – це і є ті самі напористі у навчання і чемні поведінкою студійці?..), повне барів, ресторанів, кафе. Студентське життя тут вирує день і ніч.

І що б я робив без Інтернету, сонце?.. Звідки б списав усе написане вище?...

Вечір… Тут вечорами з вікон чути музику, люди відпочивають, відходять усі турботи. Місто поглинається музикою, рекламою і фільмами. Дивно, куди йдуть у цей час мури, стіни і дзвінки біля вхідних дверей, куди їм простувати до бажаного гостя, до людини, котра захотіла б на них опертися, як на жадану свободу… Куди вони зникають – про це ніхто не знає. Вранці вони з’являться, стомлені, виснажені скитаннями по придунайських горбах, гнані нічними автами, припорошені світанковим шелестом повітря, і попросяться назад. І люди їх приймуть. І візьмуться за щоденну роботу. І будуть раді, що день почався вдало. І будуть невдоволені, коли щось не так, як завжди. А навздогін їм бігтимуть ті самі стіни, у яких вони щодня замикаються на ніч.

Усі будинки під черепицею… тільки під черепицею… жодного листка шиферу я не побачив ані дорогою від Загоня до Печа, ані тут, блукаючи і рефлексуючи над видивами.

Ніч… Ти ж знаєш, сонечко, що я в такі моменти чуюсь не дуже… Щось заважає мені дихати твоїм ім’ям… Ніч наповнює мене по вінця, і від цього хочеться стирати все сказане. Ти ж знаєш, як це для мене – стирати сказане! А твої власні провінції так і залишаються твоїми власними, нічого нового тоді не виникає – все одне і те ж… І ти – як велика просторість під моїми крилами.
На пероні, куди приходять мої видива, тільки ти, тільки ти. Чекаєш, коли повідомлять станцію їхнього призначення, а я – знайомої вібрації від стукоту коліс. Прибуття сьогодні – готуйся! З-під вітру виглядає тільки вершечок мого потяга, ніби маленьке слоненя, що підняло хобота догори. Ми подумки беремося за руки і… незабаром… все буде незабаром…
Чи ти колись про це дізнаєшся?
Вночі до мене приходило троє гостей – як завжди. Нічого нового немає на цій землі. Нічого неможливого. Нічого, що б заважало мені бути собою, тобі – тобою, нам – нами. Немає нічого важкого. Все – легке. Все – можливе… Звучить, знаєш, ніби пасторська проповідь. Я тебе люблю. Нехай не змінюється нічого.

11.07, п’ятниця

………………
(нічого не змінюється)

12.07, субота

Сонечко, я тут сам, без тебе… І ніякі дива світу чи Внутрішньої Угорщини мене не займають, поки тебе нема поруч...
Я тут чемний…
Але… мені сумно… сумно тут, що не маю з ким бути, нема з ким навіть перемовитися, хіба що через Інтернет. Це не замінить натурального спілкування! Нема з ким піти на прогулянку містом. З тобою – я б під кожним променем сонця постояв, не ховаючись у тінь! Так, я би з тобою в кожну церкву заглянув, у кожному сквері посидів, у кожному кафе попив кави, запиваючи її водою, як це тут роблять… Аби з тобою!
Але ж нічого не змінюється!
Таки нічого.

13.07, неділя

Тут, у цьому щоденнику… виливаю все на тебе… Душу виливаю… Ти вже вибач, я тебе випадково не обтраскав?
Немає на світі нічого неможливого. Все можна зробити – якщо дуже захотіти. Поставити перед собою мету і виконувати все за порядком. Порядок! І сила волі. І тоді – все можливе! Ага, і треба, щоб була незалежність ні від чого – бо то вже йде слабкість, коли щось не можеш зробити, або, навпаки, не можеш чогось не зробити…
Це я так, аналізуючи мою вчорашню ностальджі.

Крига скресла, і я сьогодні вже не в депресії. Вона, вчорашня, зникла. А зараз я на моїй улюбленій площі – театральній))). Щойно з’їв ціле морозиво (якийсь дядько щось говорить по той бік фонтана – йде луна – згадую, що біля води завжди луна).
Познайомився нарешті з першою людиною. Це та ж продавщиця морозива, якій я в понеділок обіцяв розказати, який смак у морозива «Кола». Її звуть Емеше, наголос на першому складі, вона сербка (народилася у Воєводині, коли то була Югославія), але ім’я справжнє – угорське. Каже, що німці тут її ім’я записували через sch і, здається, через ä. А мене звати Остап. Вона не зразу вловила. Це ім’я українське, грецького походження… Здається, запам’ятала.
Казала, що живе недалеко від Печу – 130 кілометрів, 3 години їхати автом.
Поки я пишу, поступово площа міняє обриси. Перестає бити вода з фонтанів, все тихіше і тихіше решта її вливається вниз у рівчак, затихають плюскоти і водяні охи, згортається лоток з морозивом, бамкає годинник на вулиці. Дев’ята вечора. Повз мене пройшли хлопець з дівчиною, хлопець – босий, шукають, де б сісти. Пройшлися удвох, такі гарні, симпатичні й сексуальні, сіли на призьбу під Színház. Magyar Nemzeti Színház tér. Моя улюблена площа. Тут під вечір усе відбувається за посередництвом води, тротуарної плитки, морозива і ламп.
Якщо я ще колись потраплю сюди, то буду дуже радий.

14.07, понеділок

Тут така гаряче в обідню пору! Людей зовсім нема. Усі, напевно, ховаються вдома або біля фонтанів. Просто сієста якась… Не знаю, як тут люди витримують…
Але це їхній дім, їхнє рідне місце, де вони їдять, сплять, справляють природні потреби… тут вони народжуються, народжують і вмирають. Тому дивного нічого нема. Якби ми з тобою були угорцями і мешкали в Печі, то, напевно, теж любили б цю місцевість понад усе.

А я укладаю нову колекцію для фотовиставки з робочою назвою “Ти і тиша”. Там будуть портрети і безлюддя.

15.07, вівторок

Поступово людська свідомість до всього звикає. До будь-якої обстановки, до будь-кого, що б її утискало досі або, навпаки, приносило б їй задоволення. Так і я звик тут до цього міста, яке ще два тижні тому здавалося мені незнайомою і невідомою скринькою чудес, а тиждень тому – чудом з тієї скриньки.

Вчора були в Фотографа. Треба б тобі про те розказати …
Його ім’я я дізнався вже тоді, коли ми з Кароєм вже їхали автом у Печ. А при привітанні Фотограф, можливо, і називався, але то таке… Я й не вловив, а з чемності не перепитував… Все ж не я тут головний, тож буду мовчати і клеїти слухняного хлопчика))) Його жінка теж приємна і комунікабельна, як і він. Можливо, він ще більш комунікабельний (коли показував свою вишку для «фотографування згори», то підійшло двоє сусідніх дітей – він кожному приділив увагу, потиснув руку, попутав волоссячко, «пікнув» у носика – милі діти і милий дядько!).
Мені, напевно, легше, ніж Кароєві. Бо йому потрібно і вести русло розмови, і запитання тримати в голові, і запам’ятовувати, зрештою! (він без диктофона, просто з блокнотом). А я маю можливість розслабитися і сприймати все, що діється довкола… Це мені не дуже вдається, бо та з моїх півкуль, котра сприймає музику, зараз напружено вловлює англійські фрази, шукає українські відповідники. Тим більше: Фотограф кілька разів щось каже мені… був у Києві… коли їхав з Росії… проїжджав східною Україною… у Києві щось йому не сподобалося (вирішую, бачачи його міміку і жести)…
Отож. Повністю розслабитися мені не вдається. Але спробую.
“Кава – especial?” – “А що це таке?” – “Еспрессо…” – “Тоді ні, звичайна” – два собаки – один дрібний ластиться – цікавий – другий великий – бігає веселий – грається – кицька – кошенята маленькі – сплять – “Тобі не треба кошенят малих” – “Мені?!! В мої апартаменти” – “Колись були в Чернівцях” – “Га?” – “Ім Черновіц?” – “Ні” – “тосвіттанньа”…
Фотограф, як і його дружина, з Нідерландів (досі плутаю ці поняття: голландський, датський, нідерландський…, котре з них справді відповідає тому, про що йшлося, навіть не знаю…). Переїхали сюди недавно, рік-два тому. Вчать мову. «А граматика, граматика!!!»… «Їздимо до школи, зараз ми на канікулах, а у вересні – знову до школи»… Тут Карой здає мене, мовляв, я дуже intelligent учень угорської, моя квартира переповнена карточками з написами слів угорською. Переборщує, звичайно! Всього кільканадцять жовтих клаптиків-самоклейок на тумбочці і ще три – англійською.
Фотограф дуже експресивний, швидкий, балакучий, з багатою мімікою і постійною жестикуляцією. Цілком можливо, це він жестами заміняє ті слова і поняття, які не може виразити англійською (який я йому вдячний за це!)
…Коли прощаємося, каже до мене «до свіданія». Але так ламано-преламано!... “Тосвіттанньа”… Сонце, мені, звичайно, було неприємно, що до мене прощаються ще якоюсь третьою мовою, але що поробиш – я у гостях!

А сьогодні на вечір погода випогодилась до погіддя. Вітер вітерцево повітрює, сонце не сонцить дуже по-сонячному, так що можна гульком прогулятися на прогулянку, поки вечір не повечерився до підвечір’я.
Був сьогодні в невідомих мені місцях, відкрив для себе вулиці, досі невідомі. То зовсім близько, просто одну з них я обходив боком, а друга – зовсім в інший бік від моєї квартири – направо, якщо виходити по Фельшьоумальом утцо на Кіірай утцо.
Там вже не той Печ, який на фотографіях, у путівниках, журналах, туристичних ятках, на мапах, плакатах, уявленнях туристів, враженнях подорожуючих. То звичайне місто – сірі будинки – старий асфальт. Без квітів на вікнах і віконниць (якщо не вважати віконницями оте брудно-біле андрогінне жалюзі), з конвекторами поміж барокові барельєфи. Зі звичайними переходами і написами… Ці написи вулиць… А проте, люки тут такі ж витончені, як і в центрі!
Це я про Egyetem utca i Búza tér так висловлюю своє фе.
А вулиця, яку я обходив стороною і був тільки на частині її, – це та ж Mária utca, вулиця Марії, вулиця мрій, бажань, думок, снів, прагнень, добрих задумів, гарних кольорів, приємних, світлих, теплих кольорів, жовтих смуг на трасі, віконниць, старих добрих віконниць…

До того, як піти на «вулицю мрій», сиджу в кафе «Semiramis». Грає музика, напевно, якась латино, бо є гітара і трохи ритму. Але спокійна. Кава «еспрессо» у філіжаночці. Водичка в скляночці (традиційно). Тортик на тарілочці.
І трохи Іспанії (музика).
Трохи Іспанії в Угорщині.
Попиваю каву дрібними ковточками, після кожного ковтка кладу філіжанку на блюдечко, відхиляюся на спинку, тамую в собі вечірню прохолоду, ловлю на обличчі краплі мжички, дивлюся на туристів, які під дрібним дощем ідуть собі далі, не звертаючи уваги, і знову нахиляюся над філіжанкою.
Кава.
Трохи Іспанії і ледь-ледь Південної Америки в Угорщині.