19 грудня 2007 року відповідно до рішення круглого столу «Активізація взаємодії щодо правдивого висвітлення діяльності ОУН і УПА за документами архіву СБ України та іншими матеріалами» було створено робочу групу істориків при СБУ із вивчення діяльності ОУН і УПА. Робочу групу, членами якої є представники Українського інституту національної пам’яті, Державного комітету архівів України, Інституту історії НАН України, Київського національного університету, Національної академії СБУ, Галузевого державного архіву СБУ, “Меморіалу” очолив радник Голови СБ України, кандидат історичних наук Володимир В’ятрович. Головним об’єктом дослідження робочої групи є український визвольний рух від 1920 до 1991 року. Досліджуватиметься також дисидентський рух опору 1960-1970–х років та національно–демократичний рух
1980-х – 1990 рр. Вирішено, що першочерговим завданням групи буде опис документів Галузе­вого державного архіву СБ України та архівів обласних управлінь СБУ. Напередодні проведення в Афінах виставки «УПА: історія нескорених» на наші питання відповідає директор Галузевого державного архіву СБ України Володимир В’ятрович.
– Тема УПА висвітлювалася в однозначно негативному світлі в часи радянського панування в Україні. Чим пояснюється така наполеглива завзятість?
– Радянська влада була владою тоталітарного зразка, тоталітарного режиму – намагалася контролювати все. І очевидно будь–яке інакодумство, особливо в галузі історії, не співпадало з тим, якою має бути країна. Особливо, що стосується історії людей, які боролися проти радянської влади. Ці люди свого часу були знищені фізично і свого часу мали бути знищені ментально. Інформація про них мала зникнути. Відповідно про УПА або нічого не говорили, або формували такий міф, стереотип про колаборантів – людей, які співпрацювали з Адольфом Гітлером. По суті, домінування такої пропаганди протягом 60–ти років досі дає свої наслідки. Населення Украї­ни, особливо там де УПА не діяла, сприймають її крізь призму радянської пропаганди, користуються радянськими стереотипами.
– Чи можна сказати, що на даний момент в Україні розсекречено всі архіви, що стосуються діяльності УПА?
– Очевидно, що ні! Тому що робо­та триває. Можна сказати – робота тільки розпочалася. Є величезні об’єми матеріалу, є певна бюро­кратична процедура, через яку мають пройти ті матеріали, тобто відповідна експертна комісія, яка має дати своє рішення їх розглянути. Тільки в системі СБУ мова йде про 800 тисяч справ, тобто, це мільйони сторінок, може десятки мільйонів сторінок, мільйони до­кументів. Ще треба згадати, що ве­ликий об’єм документів є в архіві МВС, в архіві Cлужби внутрішньої розвідки. Насправді ця робота тільки розпочалась.
– Чи документи німецьких архівів підтверджують чутки щодо кола­бо­ра­ціонізму українських повстанців

В жодному випадку немає документів, які  би  підтверджували  участь  повстанців як колаборантів. Є безліч до­кументів, які підтверджують боротьбу українських повстанців з німцями. Частину з них свого часу було  опубліковано  професором Володимиром Сергійчуком – укра­їнським дослідником, професором Паризької Сорбони у чотиритомному збірнику «Україна в Другій світовій війні», де він наводить докумен­ти Гестапо, поліції безпеки, СД, де йдеться про боротьбу українських повстанців проти Третього рейху і про боротьбу у свою чергу німець­ких окупаційних сил проти україн­ських підпільників. Зокрема, дуже цікавим є відомий документ від 25 листопада 1941  р., де вказується, що за інформацією, якою володіє Гестапо – бандерівці готують повстання  проти Третього  рейху – відповідно бандерівців треба знищувати як злочинців, які представляють небезпеку для існування німецької влади в Україні. В кінці 1941 р. німці вважали бан­дерівців серйозними супротив­никами, що ставлять під питання їх панування. В кінці 1942 р., коли вся територія була окупована німцями, з’являється УПА, тобто починається повстання проти німецького окупанта. Боротьба проти німців відображена дуже гарно у документах самих німців, у документах українських формувань і навіть у документах радянських партизанів, які справно рапортували про свою діяльність і про те, що «украинские националисты бьют фашис­тов». Вони вимагали інструкції – що їм робити з українськими націоналістами?! Чи йти їм на переговори, адже маємо спільного ворога, чи можуть бути якісь погодження. Очевидно, що ін­струкції полягали у тому, що жодного погоджен­ня не може бути, тому що українські націоналісти, український визвольний рух був одним із головних ворогів і для радянської системи. Вони розуміли, що німці відступлять і їм доведеться мати справу з українським визвольним рухом.
– Викликає подив, що і сьогоднішнє керівництво Росії продовжує підживлювати радянський міф щодо діяльності ОУН–УПА. Те, що Росія стала правонаступницею Радян­ського Союзу не повинно би завадити їй зайняти позицію правди у всіх спотворених пи­таннях спільної історії. Адже і багато росіян постраждали від цього режиму. Чи існують документи в архівах Росії, які би давали підстави відстоювати створений радянською пропагандою міф про ОУН–УПА?

– Якби такі документи були відомі, вони би вже давно були розтиражовані на усіх сайтах, усіх телепередачах. Ми би вже давно бачили мільйонними тиражами книжки, які би друкували ці документи. Натомість те, що ми бачимо – це абсолютне дублювання тих старих радянських міфів з минулого – ніяких нових документів, нових інтерпретацій. Те, що ми зараз бачимо, – це повне відновлення міфу радянської влади про Українську повстанську армію. Минулого року, як реакція на нашу активну роботу із розсекречення документів, Російське МЗС – досить цікавий сам факт – на своєму сайті почав розміщувати до­кументи, які називалися «документы, изобличающие коллаборационистскую суть украинских националистов» і йшов прес–реліз про те, що в даних документах міститься інформація, яка до­водить те, що УПА співпрацювала з нацистами. Документів було дуже багато – кілька десятків. Я спеціально (ці документи погано скачувалися) скачав усе, незважаючи на їх якість, перечитав, і в цих документах ніде не згадується УПА як така, що співпрацювала з нацистами. В деяких документах є інформація, що нацисти боролося проти українських націоналістів – страчували їх. В деяких з них йде інформація про діяльність української поліції, яка не мала нічого спільного з українським визвольним рухом чи УПА і відпо­відно про діяльність інших колабораціоністів. Тобто документів, про які так гучно оголосила Росія, в Росії насправді немає. Це така методологія, яка використовується постійно щодо УПА. Для того, аби представити колабораціоністську суть УПА, змішуються дуже різні поняття, дуже різні структури в таке сумнівне з історичної точ­ки зору явище, яке пред­ставляється як УПА. Що я маю на увазі?! Не проводиться розділення між УПА і СС «Галичина». Насправді – це абсолютно різні структури. Якщо дивізія «Галичина», незва­жаючи на те, що складалася із українців, була структурою німецької армії і таки була колабораціоністкою організацією, то УПА була структу­рою українського визвольного руху. І те, що деякі дивізії і окремі дивізійники потрапили потім в УПА, не робить «Галичину» частиною УПА, тому що в УПА воювали люди, які перед тим воювали в Червоній армії. І Червона армія від того не стає повстанською. От власне цей прийом постійно застосовується російською пропагандою – змішувати УПА із дивізією «Галичина» – представляти це як єдину структуру, яка співпрацювала із нацистами.
– Чим, Ви вважаєте, пояснюється таке активне прагнення очорнити боротьбу укра­їнців за свою незалежність? Адже право на волю народу є найсвятішим здобутком де­мократичного світу і викликає повагу та має прихильників у найвіддаленіших куточках планети. Як відомо, лорд Байрон приїхав до Греції боротися за її незалежність. Прикладів можна навести безліч.
– Зараз частина російської влади – якщо не уся влада взяла курс на реванш радянського минулого. Прем’єр–міністр Росії, а тодішній Прези­дент – Владімір Путін – кілька років тому заявив, що падіння СРСР було найбільшою геополітичною катастрофою кінця ХХ століття. І відповідно, якщо дивитися на Радянський Союз в такому контексті – «с которой считались все» – як кажуть росіяни, то очевидно боротьба українців за свою свободу може сприйматися лише негативно. Але я думаю, що росіяни мають розуміти, що радянська влада була тоталітарною владою, злочинною, яка чинила злочини і проти України, і проти Росії. І очевидно, що росіяни мали би так само відмежуватися і засудити радянську владу, а не намагатися якось приписати себе до цієї влади. Це би тоді зняло питання відповідальності Росії за злочини радянської влади і СРСР. Якби Росія відмежувала би себе від радянської тоталітарної спадщини, то не було би жодних проблем зі сприйняттям Росії УПА. Тому що ніхто ніколи не звинувачував Росію у діях радянської влади.
– Чим унікальна виставка? Які документи на ній представлені? Чим вона цікава і важлива?
– Вона цікава і важлива тим, що в доступній формі представляє ту непросту сторінку укра­їнської історії, як історія повстанської армії – від самих її витоків – 20–30–их років. Намагалися зробити це в доступній формі і переконливо. Для цього використали максимум документів і фотографій і мінімум своїх коментарів і інтерпретацій. Наше завдання було, щоб людина, яка пройдеться вздовж цих стендів, подивиться ці фотографії
– зможе сама зробити висновки, чим була УПА і на яку повагу вона заслуговує. До виставки увійшло понад 500 фотографій, десятки документів з усіх територій, які були охоплені повстанською боротьбою. Такі цікаві статистичні дані – на цих фотографіях зображено кілька тисяч людей, з яких живими є лише двоє. Решта або загинули тоді у роки боротьби, або померли у таборах, або померли вже в незалежній Україні – так і не дочекавшись визнання.

– А ті двоє – як вони реагували?
– Ну, один із них – це такий цікавий випадок був. Ми експонували цю виставку рік тому в США
– у штаті Нью–Джерсі. Ходили туди молоді люди, ну зі старших були відвідувачі. Один із чоловіків підійшов до стенду, де була підписана фотографія – «Невідомий повстанець. Сотня Бродича. Фотографія 1946 р.» – і він каже: «Хлопці – це я». Взяв мобільний телефон, подзвонив своїй дочці і вона принесла ориґінал цієї фотографії – у нас була її копія.
– Ви доповнювали виставку коментарями цих двох осіб?

1. Ми не доповнювали ще виставку. В кожному місті, де була виставка, ми збирали відгуки – у нас вже є їх ціла книга вражень людей, які подивилися виставку, і уточнень до виставки від очевидців тих подій – повстанців.

– А як реагували повстанці на виставку?
– Багато людей, що пройшли через повстанську армію і відвідали виставку, хоча їх фотогра­фій там немає, але побачили своїх побратимів, з великим розчуленням сприймали (виставка експонувалася в Києві, потім проїхала всю Україну). Таких людей ми зустрічали в Харкові, в Донецьку, в Луганську де колишні повстанці оселилися там, жили і вони кажуть, що ніколи не сподівалися, що така виставка з’явиться, що вона буде проходити при співпраці з СБУ, і що її можна буде побачити у нас у Донецьку чи Харкові. Тобто, вони відчули певні зміни, які сталися в Україні у ставленні до цієї проблематики. Я думаю, що це важливо, це наш моральний обов’язок, щоб ці люди відчули, що Україна відповідає тим уявленням про країну, за яку вони боролися.
– Яке продовження отримав проект? Чим унікальна книга, яка отримала однойменну з проектом назву?
– Справа в тому, що документи, опубліковані в книзі «Українська повстанська армія – історія нескорених», не були систематизовані, не було узагальнюючого дослідження і спроби попу­лярної доступної подачі історії УПА. Були історії конкретних людей, територій, подій з історії УПА. Якщо ж говорити про узагальнюючі роботи, то є книги, написані ще в 50–ті роки істориками діаспори, а в Україні такого узагальнення в науково–популярному стилі не виходило. Через це видання стало одним із перших – в цьому його плюс і водночас мінус, тому що як будь–який перший твір містить багато недоліків – я думаю, зараз ми би її зробили краще.

– Виставка проїхала вже всю Україну. Як її сприймали у різних регіонах?
– За нашими підрахунками її відвідали понад 65 тисяч людей. По всій практично Україні спостерігалася така тенденція – з задоволенням такими потічками на виставку рухалися молоді люди, школярі, студенти, яким було цікаво, що це за історія УПА. І, на жаль, у містах Східної України вона супроводжувалася пікетами людей стар­шого покоління з червоними прапорами. В Одесі був такий випадок – поруч із старшими людьми стояли молоді люди з плакатами – «УПА – это фа­шизм!». І от мені стало цікаво – що це за хлопці і дівчата, і звідки у них такі висновки? Я підійшов і поставив дуже просте питання – «Як розшифровується УПА?» Вони не змогли відповісти – зашарілись, почервоніли і відповіли: «Ну ладно, мы тут постояли – теперь можем уходить». Оче­видно, що це не була якась ідейна акція – люди не розуміли, чого вони прийшли – за винятком, звичайно, тих старших людей, які не готові до переоцінки своїх переконань. Переконувати їх немає сенсу – ми орієнтуємося на молоде поко­ління, яке достатньо амбітне і прогресивне, щоб безапеляційно сприймати оцінки чи судження старшого покоління, а готове вже саме розібратися, зробити власні висновки.
– Поки виставка їздила по Україні, може, з’явилися якісь нові документи варті уваги? Чи буде модернізована виставка?
– Модернізація виставки вже неможлива. Можливо, будуть виставки, присвячені окремим моментам, окремим особистостям. Є у нас дуже цікавий проект у розробці – більш наукова частина – який ми хочемо завершити до кінця цього року – це збірник документів про так звані агентурно–бойові групи НКВД – це групи, які перевдягалися під українських повстанців і чинили злочини серед цивільного населення України для того, аби підірвати авторитет повстанського руху. Нами зібрана велика кількість документів. Хочемо подати у такому академічному вигляді всі ці документи, для того щоб вони послужили серйозним арґументом у дискусіях про нібито злочи­ни повстанської армії. Ми постійно відкриваємо нові документи і наше завдання робити їх макси­мально доступними. Саме для цього ми створили інформаційно–довідкові зали по всій Україні – в кожному обласному центрі при обласних управліннях СБУ, які являють собою зали з певною кількістю комп’ютерів – в Києві це 8 комп’ютерів – в їх пам’яті записані електронні копії розсекречених документів з нашого архіву. Зараз це вже понад 15 тисяч документів, які можна не лише почитати, але й перенести на власні електронні носії – флешку диск чи роздрукувати.

– Хто відвідував за кордоном виставку? Мабуть, в основному діаспора?
– Так, діаспоряни. Але ті ж діаспоряни приво­дили своїх знайомих американців, британців чи канадців. Були викладачі з університетів, історики, які цікавляться українським питанням, цікавляться історією Другої світової війни.
– Завдяки впевненій національній позиції президента Віктора Ющенка, голови СБУ Ва­лентина Наливайченка, високій фаховій праці працівників підпорядкованих Вам архівів та правдивих істориків, яких ще не так багато в Україні, виставка «Українська Повстанська Армія: історія нескорених» вийшла за межі нашої країни і почала свою мандрівку світом. Яких результатів очікуєте Ви особисто від цього проекту? Якими можуть бути найсміливіші Ваші сподівання? Чому важливо, щоб світ дізнався правду про події тих років в Україні?
– Якщо світ не буде знати правду про історію України – хто такі українці і звідки взялася така держава – її будуть сприймати як випадкове утворення. Коли ми будемо показувати правдиву історію України, її героїчну і трагічну боротьбу за незалежність, той героїчний дух, який, незважаючи на катастрофи, що пережив, здобув насправді велику перемогу, будемо показувати, що це в першу чергу народ, який вміє боротися. А якщо вміє боротися, значить вміє будувати, і зна­чить буде гідним партнером для інших держав.
– Дякуємо за цікаву змістовну розмову.

Спеціально для «Афіни&Еллас» Тетяна Козирєва, Марія Комісарова