Дзюбенко (Мейс) Наталя Язарівна народилась у червні 1953-го року в місті Миколаєві Львівської області. Закінчила факультет журналістики Львівського університету, займалася редакційною роботою ( зокрема, у столичній газеті «День» ). Збірки віршів «Притча про зорю» та «Перепливти ріку» зайняли почесне місце серед шанувальників її поетичної творчості. Як автор відомого роману «Андрій Первозданний», заявила читачам і критикам про свій незаурядний письменницький дар. Вона – лауреат Всеукраїнської премії імені Олеся Гончара та премії Дмитра Нитченка. Крім того, автор аналітичних статей і досліджень з питань голодомору 1932-33-х років, опублікованих у різних періодичних виданнях, і книги «День і вічність Джеймса Мейса» – в якій зібрані матеріали історичних досліджень її чоловіка, відомого наукового діяча і професора Києво-Могилянської академії. «Індіанець за походженням, громадянин США, він був адвокатом України у світі. Одним із перших почав боротися за те, щоб український голодомор визнали геноцидом, щоб молода українська держава утвердилась у цивілізованій світовій спільноті». Світлій пам’яті свого чоловіка присвятила Н. Дзюбенко нову збірку поезій «День холодного сонця», презентація якої відбулась у червні цього року в приміщенні Національної Спілки письменників України на ювілейному творчому вечорі поетеси. За словами Наталі Дзюбенко-Мейс, «Джеймс – яскрава константа, котра своїм життям і своїми діяннями повертає справжній зміст історії і прочитує складний зміст реальності». Саме йому, американському політологу й історику, належить пропозиція запалити свічку – в оселі кожного, хто небайдужий до історичної пам’яті України. Відтоді кожного року, в останню суботу листопада – у вікні кожного свідомого українця (в якому б куточку світу він не знаходився) – мерехтить вогник свічки, яка стікає воском – ніби слізьми. Життя чоловіка Наталі Дзюбенко схоже на спалах яскравої свічки, що висвітлила замасковану часом історичну суть і наповнила немеркнучим змістом життя самої поетеси, залишивши в ній незгасаюче життєдайне тепло.

Жаринка – з горючої рани , –
В долоні твої я лечу.
Болить вона, але не тане...
Запалюй свічу, мій коханий,
Запалюй свічу!

В печалі і вічній скорботі
У неперебутній біді.
Багато ще носимо потай...
У пам,яті довга робота,
Однакові очі у вдів...
------------------------------
І буде довіку боліти
Цей хліб пресвятий на столі,
За словом Нового завіту
Вклонімось землі, мої діти,
Вклонімось землі!..

...Збирались ми надто повільно,
Наш голос ще світ не почув...
Вдовину, сирітську, нетлінну
Запалюй свічу, Україно,
Запалюй свічу!

... У новій збірці проглядається яскрава присутність духовної поезії, нове прочитання біблійних сюжетів, спроба відтворення закоренілої в тисячолітніх пластах сутності сучасної людини. В ній – «широка інтелектуальна палітра, стильове новаторство, самобутність поетичної форми»... Так пишуть про нову збірку поетеси відомі майстри слова й бувалі літературні критики, вивчаючи її непростий творчий шлях. На думку видатного поета і громадського діяча І. Драча, « в новій книжці авторки зображена неприхована трагедія сучасної беззахисної України». Наталя Дзюбенко-Мейс – яскрава і сильна натура, розмаїта творча індивідуальність. Академік М. Жулинський, аналізуючи поетичну майстерність авторки, переконливо і красномовно підкреслив, що вона – «майстер словотвору, що світ її думок і образів несподіваний і невичерпний, як і саме життя».

А вже «приземлившись» в Угорщині й роздумуючи над темою чергової статті, несподівано згадую про привезену збірку. Знаходжу, починаю читати, впізнаю... Як свою давню знайому, з якою не зустрічалася багато літ... Ту, що «пройшлася пером» по самісінькім дну моєї душі, зачепивши за живе. Залишилося щемне відчуття солодкого болю, що відроджувалося в мені з кожним наступним рядком. Звичайно, це не хто інший, як вона, Наталя Дзюбенко, з поезією якої я познайомилася досить давно. Знайомі рядки, дещо змінені моєю нетривкою пам’яттю, заворушилися в мені, в черговий раз нагадуючи про себе. Вони служили мені гаслом на протязі довгих літ, застерігаючи від чергової помилки чи необдуманого кроку:

... Притулися душею до цього маленького світу
І того, що нікому не можна простити, –
прости...

Ці рядки для мене – своєрідна заповідь, яка визріла в римах часу... А народилась і проросла в поезії Наталі Дзюбенко, а, точніше, Дзюбенко-Мейс. Як багато, виявляється, часу спливло з мого першого знайомства з її збіркою «Перепливти ріку». Саме так називається збірка поезій, яка жила в мені стільки літ...За цей час в русло життя поетеси влилася ціла повноводна ріка, витоки якої – на протилежному боці землі. Завдяки зустрічі двох близьких по духу талановитих людей, двох неординарних особистостей – утворився новий світ. Прізвище Мейс залишилося не тільки в її паспорті, а і в документах цілої історичної епохи нашої держави. Яке ж воно різнобарвне й непередбачене наше земне життя! І нехай швидкоплинне – та залишаються посіяні зерна, посаджені дерева, нові дослідження й відкриття...А ще розпочаті справи – які стануть для когось дороговказом, а, можливо, і сенсом цілого життя.. І пам’ять серця, що не вмирає. І поезія. І любов.

Просто життя...
І недовершені справи,
І суєта, безкінечна, немов листопад...

Ці «втомлені» рядки поетеса написала досить давно, ще до зустрічі з Мейсом – поглинута повсякденною суєтою буднів, але не знеболена в коханні й не розчарована в житті.

... Мимо проходжу
Своєї любові і друзів.
В змученім зорі
Мерхне, твердішає лід.
Видимість руху
У завороженім крузі,
Винна сама,
А проклинаєш весь світ...

Враз зупинюся:
Мене хтось так болісно кличе.
Нащо я тут,
У чужому будинку й житті?
Й ця суєта, непотрібна й така войовнича:
Істини всі
Надзвичайно короткі й прості..
.
Треба любити!
Руки кохані й роботу,
Дощ і вікно,
Суєтних буднів заков.
Враз зупинюся
І зрозумію: достоту
Тільки любов...
Тільки любов...
І любов...

***

Любов – один із найцінніших скарбів, якими володіє людство. Вона живить душу, випромінюючи в ній світло і тепло. Наталя Дзюбенко назвала це почуття найгеніальнішим і найзагадковішим серед усіх відкриттів. Перед ним бліднуть найдосконаліші форми пензля й пера:

...Він ненадійний – пензеля приков,
І спектр блідий у ямба і хорея.
Так геніально світиться любов.
Так безпорадно дивимось на неї.

***

Але потім... як стихне метіль телефонна
Але потім. Ти знаєш, як сиплеться сніг?
Посміхатись, немов утікати з полону,
Віддавати усе, що найбільше беріг.
Замерзати від власної логіки прецінь;
Мірять кроками вкотре пустий кабінет,
І боятись поглянуть в вікно чи у серце,
Де схрестились шляхи золотистих комет.
Коли все на одну – розгублю, позбираю,
Між гіркими рядками вигадливих драм.
Сніг летить і летить. Як колись. Облітаю.
Але потім похилені плечі і злам.
Але потім. Це січень. Це просто непросто,
Коли власні літа в кулаці не вмістить,
І під снігом киплять молоді літорості,
А хтось думає:
жінка втомилась і спить.

Наталя Дзюбенко-Мейс в пориві відвертя й довіри оголює перед читачем найвразливіші струни своєї душі. І, водночас, відчиняє вікно в бездонний світ філософського осмислення законів і форм і світобудови.

Не доторкайсь – болить. І ради Бога,
Не треба показного співчуття,
Це все таки, надіюсь, ненадовго,
Лиш на одне-однісіньке життя...

Соломія

Усе спізнать. І не бажать нічого.
У горлі власнім затиснути мить.
Вогонь горить. Але вогонь не стогін,
Навіть якщо життя в ньому згорить.

Хитаються осінні екіпажі.
Жалюче сонце слави. Самота.
Піднесена. Ославлена. Зневажена.
І все-таки... І все-таки свята.

Одне лице у різних іпостасях.
Згоря самотній голос, як свіча.
Скидає осінь вицвілі прикраси.
Зліта накидка з ніжного плеча.

Хтось ловить погляд. Пада на коліна.
Втиска троянди в рученьку бліду.
В Європі голос – голос України.
Стефаник плаче в третьому ряду.

Уже Варшава. Рим. Париж і далі.
Князі, барони, голосний райок...
Який далекий голос у печалі!
Який у пісні проминальний строк!..

У Львові скажуть: нащо стільки пристрасті?
Ляга дорога знов на чужину.
І тільки листя... листя... листя...
Вкраїнської берези на кону...

Побачення х левом.

Місту Львову.

Ну що задивився чи ти загордився, мій звіре?
Блукаєш за мною камінною тінню століть.
Одної ми крові, одної завітної віри,
Ти ж предків людини гранітна відчахнута віть.
У місті вечірнім все бродим разом з голубами,
Над нами нависла прадавня мурована флеш,
У пізню годину, коли зачиняються брами,
Замисленим містом мене ти повільно ведеш.
Давай поговорим. Ти ще пам’ятаєш ту осінь?
Маленький будинок із запахом кави й дощів.
Я плакала гірко. Хтось гладив мене по волоссю,
І сумно дивився, і щось запитати хотів.
Двірничка з мітлою бурчала у темнім під’їзді,
І капали з ринви мініатюрні сонця
(О, ти пам’ятаєш?) на пальці, долоні, на кисті,
На світлу зажуру безмежно тонкого лиця.
Ти, мокрий і грізний, спирався на лапи передні.
В камінних очищах – вологе світіння. Ти знав:
В отому коханні було щось від злої легенди,
Як камінь в колодязь чи в серце...
Чи в серце упав.
Ти знав: так не можна.
Ця болісна ніжність, як трута.
За мною вертався і лапою стукав; умреш!
Нічого не сталось. Я навіть зуміла забути
Оте, чого більше ніколи й ніде не знайдеш...

Тарасова ніч.

Якби з ким сісти хліба з’їсти.
Т. Шевченко.

Купив калач. Такі веселі статки.
Зустрів на розі пана Куліша.
Дивився в очі – боже янголятко.
А гаспидська – а хай тобі! – душа.

В’язав розмову, мов петлю шовкову...
Тож боком, боком, та й утік тихцем,
Сидів на лаві і журився словом,
І пахло на весь Київ чебрецем.

Зайшло за північ. Піднялися хвилі.
Старий Дніпро розгнівано гуде.
На все життя одненька ніч ідилії,
Якої більш не зустрічав ніде.

Ще малював при свічці. Так. Знічев’я..
Давився аж до смерті тютюном.
Чогось душа заходилась в плачеві,
Кричав пугач, мов панський економ.

І тінь Оксани, Ганни чи Хариті,
Жіноча тінь тремтіла при вікні,
І чорні коси закипали в житі,
Скакав кріпак на змиленім коні.

І щось збулося. Замикалось коло.
Густішала, темнішала пітьма.
І він на волі! О, нарешті воля!
Це те, чого на світі ще нема.

Згадав: сьогодні не вечеряв ніби...
І наче винен був за щось комусь...
Тоненьку скибку одікраяв хліба,
Дивився довго... І не доторкнувсь.

І не доторкнувсь... Я раптово спіймала себе на думці, що в черговий раз розвиваю
тему, заглиблюючись у найвразливіші куточки своєї душі. Віддаляюся, приближаюся... Блукаю в часі, шукаючи відповіді на ті питання, які здавлюють горло. В такі хвилини моя душа, як правило, відлітає в рідні краї. Поспішаю за нею в залишене літо.
... До мого батька приїхав друг дитинства. Як завжди, з буханцем свіжого хліба. Вони тихо й поважно, відповідно вже зрілому віку, спілкувалися, розплутуючи в пам’яті стежки босоногого дитинства. Згадуючи голодні довоєнні роки, давилися споминами і слізьми: як ділилися крихтами хліба, згребеними зі столу в долоньки, як по черзі відкушували знайдену грушу-гниличку, як... виживали в ту лиху годину. А в саду гучно падали стиглі яблука, супроводжуючи бесіду - жовто-червоним килимом. Давно не пам’ятаю такого щедрого врожаю!

Ми з мамою, як і завжди в таку пору – на городі: вибираємо картоплю, дякуючи родючій землі, прислухаємося до розмови... Мама згадує вже повоєнні роки - важкі,
недитячі... А руки в неї – потріскані, чорні від землі, що вже « в’їлася» в долоні - не відмиєш, не відітреш... Позолочені мамині руки – чорноземом, як золотом...
Наступний вірш Наталі Дзюбенко – про наших із вами матерів і бабусь, шановні читачі, про нашу щедру й родючу землю, про недооцінене сьогоденням природне багатство України – її чорнозем.

«Копайте, - сичали, як хочете жити! Копайте!»
...Хустинок біленьких скорботний пунктир.
Та загнано в землю старенькі селянські лопати,
Хоч хижо маячить есесівський чорний мундир.

Дівчатка тендітні, згорьовані сиві вдовиці...
І контурно, різко – прекрасний весняний пейзаж.
А збоку гуркоче, жде проклята круппівська криця
На цей дивовижний, сипучий, безцінний вантаж.

Застигли вагони. І страшно. І так невидюще
Схилились селянки над полем колгоспним в цвіту,
Над болем вселенським, бо тут і минуле і суще
Нараз переходить в солодку й гірку чорноту..

Чорнозем Вкраїни...
Кохана земелька, землиця...
Не золото-срібло, а чорна кривавиця. Піт.
Та тільки із неї і хліб, і вода, і кислиці,
І сила в людини. І крила, що прагнуть в політ.

... Як тихо, поволі, як стрімко змикаються дула...
Змикається в коло спіраллю закручений час.
Мене моя куля на полі отім оминула,
А скільки убила іще не народжених нас.

К землі припадали, у пригорщі брали пилини
Тендітні дівчатка і сиві смутні матері.
І цвітом вклонялась весняна земля України,
І білий лелека заламував крила вгорі.

Я знову спотикаюся на останньому рядку. Не дає спокою той старий лелека, який щовесни чекає свою пару в моїй рідній стороні, поблизу батьківської оселі. Можливо, ще з тієї весни, яку увіковічнила в своїй поезії Наталя Дзюбенко. Тільки – вже в моєму стиглому літі... Від розмаїття тем і сюжетів, вміщених у збірці «Перепливти ріку», мої думки просто розбігаються... Я гортаю пожовклі сторінки, намагаючись зібрати їх докупи, щоб узагальнити сказане і ...знову повертаюся до поезії:

Запахне бузок. Зацвіте резеда.
Повторяться знову вогонь і вода
Повторяться літа безсмертні круги,
Рожеві черешні і білі сніги.

Повториться пам’ять і пульс джерела,
Шемріння осики і трепет зела,
Ріка розіллється весною ушир,
Підтягнуться діти, доспіє інжир.

І жінка – це зілля чаклунське вночі
Спокійно засне на коханім плечі.
В пелюшках дитина мала зацвіте,
Зозуля комусь докує. А проте
Повторяться знову, і знову, і знов
Коріння і крона. Весна і любов.

І вічний цей ритм проростання й добра,
Вона ще дитина – планета стара,
Мов м’ячик на гіллі космічнім – хить-хить...
І яблуко впало, і жінка ще спить.

І сиплеться, сиплеться зоряна дерть,
Навіщо війна, і хвороба, і смерть?
І серце у серця шука опертя:
Любімо цю землю! Любімо життя!

Мільйони людей повторилися в нас,
Їх пристрасті темні, їх творчий екстаз,
Їх сльози солоні – цей присмак біди,
Їх мазанки, хмари, вишневі сади.

Від них оцей дощ прохолодний летить.
Ловімо в долоні цю трепетну нить,
І промінь, і пломінь минулих століть,
І рокіт бандур, і калинову віть,

Росу, що скида молодий тамариск.
Пізнаймо падіння, прозріння і блиск
Очей, які дивляться в темінь криниць,
Одвічну тривогу сполоханих птиць,

І безмір одчаю, миттєвість жалю,
Тому я людина, що вірю й люблю,
Що в генах – майбутнє землі непросте.

Вона ще зелена. Нехай ще росте.

***

То ж бережімо її, нашу юну планету – яка ще росте, розвивається й мужніє. Адже кожен із нас – її невід’ємна частинка – крихітна, незахищена, вразлива...
І жива. А ще – наділена почуттями, інтелектом, свідомістю і часткою ще не дослідженого Вселенського Розуму. І, крім усього, неосяжним Божим Даром – душею. Саме ці якості і дають нам можливість не просто жити, а ще й думати, відчувати, розвиватися, збагачуватись... І, звичайно, любити.

«Ніби світло найвищих ідей,
Бережімо в собі людей...»

В. Зінченко-Параска.